Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

– Та ну шо це за туристичний центр, – кривлюся я, – якась хуйня.

– Хуйня! – чемно повторює Кора, і мої очі заокруглюються. Здається, настав час бути стриманішою з ненормативною лексикою. То й так диво, що діти не імітували мої, як би то сказати, посилені емоційні стани, ба навіть давали мені уроки політкоректності. Приміром, коли я казала: «От зараз дам по сраці!», діти відповідали: «Ми не хочемо по попі!»

Психологи, як відомо, радять не загострювати увагу на негативних сенсах. Бо будь-яке наше «так казати не можна, приб’ю!» лише підігріє інтерес до забороненої речі і взагалі ризикуватиме зламати дитині мозок. Ну бо чого то мама чи тато таке каже (робить), а мене за це сварить?!

Одним словом, я хутко вирішую змінити тему й зосередити увагу дітей на чомусь іншому. Всі дорослі в машині в цей час дусяться, аби не заржати.

– Ой, – тикаю кудись пальцем, – дивіться, який гарний синій колір!

– Це хуйня, – компетентно відказує Кора.

– Гм… А знаєш, що буде в тих горах, куди ми приїдемо? Кора? Кая? Знаєте, що там?

– Там хуйня! – хором відповідають діти, і я сумно вирішую, що найліпше буде включити в такій ситуації місцеве радіо.

Незабаром вже вечоріє, холоднішає, салон автівки плавно й рівномірно покривається липким шаром морозива. Ми таки уїжджаємо до містечка Жабляк, звідки, як обіцяють вказівники, є доступ до єзер.

Ну і от як виглядає наша задумана картинка ночівлі, як гадаєте? Виглядає вона, ясно, так: гірське прозоре озеро в тумані, до якого не доїхати машиною, а лиш дійти пішки, і ось на недоступному для інших, але чомусь легкодоступному для нас із нашими двома дітлахами пагорбі з панорамним видом на озеро й гори, ми розкладаємо намет, відкриваємо пляшку македонського червоного і під шелест вітру й тихий спів вечірніх пташок смажимо на вугіллі свою жирнючу, єдину з наявних для такої мети в магазині ковбасу.

В реальності очікуванню відповідає хіба лиш вірна ковбаса – чим ближче ми підсуваємося до Црного Єзера, тим більшає туристів, готелів, апартаментів, ресторанів, барів і моєї паніки.

«Та ж це капєц! – починаю голосити я, – ми в якийсь Крим приїхали!» Мізантроп і ніцшеанець у мені стріляються на дуелі співстраждання. Діти верещать, що хочуть гуляти, і випхавши їх назовні на парковці біля платного входу (!!!) на Єзеро, ми розуміємо, що назад їх більше не запхати.

Іти гуляти на асфальтовану набережну під ліхтарями мені зовсім не хочеться – і справа не лише в трьох євро з людини за вхід. Справа в тому, що тут гуляють цьоці на каблах попід ручку зі своїми пузатими дядями, що привезли їх на променад, поселивши в шикарнам ателє (так-так, говорять любителі природи саме російською). І ми на їхньому тлі з нашою екстремальною спорягою виглядаємо стовідсотково заслуженими, дипломованими довбойобами. Бо за стільки років не навчилися розбиратися в матчасті і довіряємо картинкам на запит у Google.

Сонце от-от обіцяло сховатися за горизонт, проблема житла, як і в більшості українців, постала дуже гостро. В готель нам іти, ясна річ, западло. В цивільний кемпінг трохи менш гидко, але уява малювала натовпи крикливих (і знову російських) туристів, що слухають музику зі своїх відчинених машин і сушать шкарпетки у нас над головами. Вирішено було послати розвідника в тому напрямку, куди показували стрілки на деревах. За словами вартового на озері, машиною до наступного, менш цивільного озера їхати було хвилин зо п’ятнадцять.

Через дві хвилини ми з’ясували, що дорога закінчується коло третьої сосни після кемпінгу «Іван До». Поки наша чоловіча частина команди в кількості одного розвідника ходила в пошуках кращої долі в ліси, ми з дітьми і з няня-Юлею пішли освоювати територію кемпінгу. Людей було не так уже й багато – головно французи і поляки поділяли цю нашу бюджет-філософію мандрів, для братів наших менших такий відпочинок, слава Богу, виявився нє по статусу. Ціна за все про все (машина, намет, користування кухнею, туалетом і душем для трьох дорослих і двох дітей) тішила – 10 євро, чи шо. До того ж із пагорбів, де стояв цей кумедний, трохи кривий і косий кемпінг, добре було видно кілька гірських вершин – і той самий Боботов Кук.

Розвідник нічого особливо втішного нам не приніс – до інших єзер він дійшов би значно пізніше, ніж до нас би спустилася ніч. Тож вирішили таборитися. Господиня кемпінгу була привітною, дозволяла занести паспорти й розплатитися вже завтра, і при цьому в останніх променях сонця у видовбаній у пеньку діжці прохолоджувалося свіже пиво – ну чим не дитячий рай?…

Діти полюбили цей крихітний будиночок (намет) уже в попередніх серіях. Тут головне побільше шарів на них одягти, коли надходить зимний гірський вечір, бо ж вони не з тих, хто чемно лежатиме в спальнику, поки дорослі зайняті готуванням їжі. Ну або дозволити дітям гасати довкола, не переймаючись тим, що комусь їх візит може здатися надокучливим. У мене відповідь на таке одна: не любите соціалізуватися – валіть на ексклюзивний острів у бунгало. Принаймні поки мої діти нікого не кусають і не відбирають у безпомічних пенсіонерів їжу, я намагаюся прогнати православне почуття вини таким от автотренінгом.

Зорі над горами, скажу я вам, це геть інші зорі, ніж просто собі над вулицями чи полями. І три літри червоного македонського тут ні до чого. Інколи хочеться лягти у горах спати просто неба, але холод таки заганяє вас до намету, обіймати теплих сонних дітей, вдаючи, що то ви грієте їх (насправді то вони вас гріють, а заодно й масажують – то ліктиком у живіт, то ніжкою в вухо).

Щасливі втомлені діти наїлися, напилися й полягали спати, набираючись сил для наступного дня, повного пригод.

Тут я зроблю неліричний відступ у бік серйозної мамської заклопотаності – та ж як моя кровиночка їстиме щось, приготоване не на нормальній кухні?!

Відповідь проста: будь-який багажник нормальної машини годен вмістити ті кілька пляшечок і пачечок (ба, навіть ящик з ними), котрі ми зазвичай використовуємо на своїй нормальній кухні. Крім того, будь-який нормальний туристичний магазин забезпечить вас універсальним інструментом для дитячої годівлі – портативною газовою плиткою. Крихітною такою, що